Два місяці пекла, ось що це таке. Два місяці безперервних дзвінків, повідомлень, навіть непрошених візитів. “Май совість, приїдь, доглядай бабусю”, – співає хор моїх тіток, дядьків, їхніх дітей, які раптом згадали про моє існування. Бабусю. Мою бабусю, яка…
“Алло?”
“Це ти, Яночко? Це тітка Галя. Як ти там, люба? Ми тут усі дуже хвилюємося за бабусю. Їй зовсім зле, іноді нас не впізнає, потребує догляду цілодобово…”
Я ковтнула гіркий клубок, що застряг у горлі.
“Тітко Галю, я ж вам казала – я не можу”.
“Як це не можеш? Вона ж твоя рідна бабуся! У тебе нікого немає ближче, окрім неї. Ми всі працюємо, у нас діти, а ти… ти ж вільна, сама живеш. Ми ж знаємо, що ти завжди була її улюбленицею, вона ж стільки для тебе зробила!”
Так, зробила. Зробила. І ці слова, наче спиці, знову проткнули старі рани. Я уявила собі її обличчя, її незмінний вираз, коли я, шестирічна дівчинка, радісно бігла до неї з малюнком, а вона лише кивала головою, не відриваючись від серіалу. Або той раз, коли я захворіла на вітрянку, і мама благала її приїхати, а вона відповіла: “У мене ж городина, Яночко, а хто ж її збере?”
І це була ще не найгірша її сторона. Я пам’ятаю, як вона принижувала мою маму, свою власну доньку, за її “невдалий” шлюб і “безперспективну” роботу. “З таким ставленням до життя ніколи нічого не досягнеш”, – кидала вона, дивлячись у дзеркало і поправляючи свою ідеальну зачіску. А ще були ті історії, які я чула від сусідів пошепки – про те, як бабуся “позичала” гроші й ніколи не віддавала, про її здатність маніпулювати людьми, щоб отримати бажане. Вона була майстром лицемірства, завжди граючи роль жертви, щоб приховати свою справжню сутність.
“Яночко, це Микола. Твій дядько. Ми тут збираємося, обговорюємо, що робити. Може, ти хоч на вихідні приїдеш? Допоможеш нам з цим… ну, з цим тягарем. Вона ж колись була тобі такою опорою!”
Опорою? Мені стало смішно, аж до сліз. Я ледве стрималася, щоб не сказати, що єдиною опорою для мене була моя мама, яка працювала на трьох роботах, щоб ми вижили, поки бабуся “відпочивала” на своїй дачі та розводила плітки. Вона ніколи не цуралася обговорювати життя інших, особливо тих, хто, на її думку, був нижчим за неї. “Яночко, подивися, як та Марія живе, як свиня”, – казала вона мені, п’ятирічній дитині, і я не розуміла тоді, чому мені від цих слів ставало неприємно. Але я промовчала. Я ніколи не виносила сміття з хати.
Останній дзвінок був від моєї двоюрідної сестри Олени. Її голос був напрочуд м’яким, майже співчутливим.
“Янко, я розумію, що тобі важко. Але… ти знаєш, бабуся постійно питає про тебе. Каже: “Де моя Яночка? Вона мене не любить?” Я думаю, вона просто не в собі, але… може, ти справді приїдеш? Хоча б на день? Просто щоб вона тебе побачила. Вона ж усім каже, що ти її кинула”.
Кинула. Цією фразою вони жонглювали, наче м’ячем. Хто кого кинув? Хто забув про мене, коли я потребувала їхньої допомоги найбільше? Коли маму остаточно з’їла хвороба, вони всі дружно “не змогли” приїхати на похорон, бо “далеко” або “були справи”. А тепер, коли їм знадобився безкоштовний доглядальник, я раптом стала “їхньою” Яночкою.
Я дивилася у вікно на вечірнє місто. Мій телефон знову задзвонив. Це була тітка Галя. Я не відповіла. Я більше не могла. Чи мала я совість? Можливо. Але чи мали її вони, ті, хто зараз так наполегливо кликав мене до бабусі? Чи згадали вони хоч раз, як бабуся нарікала на мою матір, що та “проміняла” її на “того чоловіка”? Чи пам’ятають вони, як бабуся ділила спадщину після дідуся, обійшовши мою маму, бо “вона і так отримає від свого чоловіка”? Або я просто була зручним варіантом, безкоштовною робочою силою, яка мала б прикрити їхню власну відсутність сумління?
Завтра вони знову дзвонитимуть. І післязавтра. І я не знаю, що я їм скажу. Або що скажу собі. Моя бабуся… Я знаю, що вона потребує допомоги. Але я не знаю, чи зможу я дати їй її. Чи зможу я знову впустити у своє життя ту біль, яка так довго заживала. І чи варте воно того, аби знову відчувати себе… кинутою?