“А ви знаєте, дід мені наснився вчора!” – заявила тітка Оля, розливаючи борщ по тарілках так, ніби це був не борщ, а розплавлене золото, яке вона насилу віддавала. Ми всі за столом замовкли. Батько перестав стукати виделкою, мати завмерла з ложкою над тарілкою, а мій брат Сашко навіть перестав тупитися в телефон. Дід. Йому б зараз виповнилося 88.
“І що ж він тобі сказав?” – обережно запитала мати, порушуючи тишу.
Тітка Оля зітхнула, закотила очі до стелі й видала:
“Сказав… сказав, що годинник хоче до того, хто його справді цінуватиме”.
Дідів годинник. Старий, масивний, з куванням і боєм кожні півгодини. Він стояв у вітальні скільки я себе пам’ятаю. І ніхто ніколи особливо його не цінував. Ну, тобто, він був частиною інтер’єру, звичним звуковим фоном. Іноді хтось забував його завести, і тоді в домі наставала дивна, моторошна тиша. Але щоб прямо “цінувати”…
Ось тут і почалося. Першою, звісно, виступила тітка Галя, старша сестра батька.
“А хто його цінував найбільше, як не я? Я ж завжди пилюку з нього здувала! І це я наполягла, щоб його не викидали, коли ви робили той безглуздий ремонт десять років тому!”
На це втрутився мій батько, його голос був напруженим:
“Галю, ти пробач, але це дід мені завжди казав, що годинник колись перейде до мене, як до старшого сина. Це була його воля”.
“Воля?” – фиркнула тітка Оля. – “Дідова воля мінялася частіше, ніж погода навесні! Він міг сьогодні казати одне, а завтра зовсім інше. Ти ж сам знаєш його характер!”
І тут я згадала. Дід був людиною складною. Він міг бути добрим і щедрим, а за хвилину перетворювався на тирана, прискіпливого до дрібниць і здатного образити найближчих. Він часто обіцяв одне, а робив інше. Наприклад, мені в дитинстві він пообіцяв подарувати справжню ляльку з порцеляновим обличчям, але так і не подарував. Натомість подарував Сашкові конструктор, бо “хлопцям потрібні корисні речі”.
Сашко, до цього моменту мовчазний, раптом подав голос:
“А може, годинник хоче до того, хто розуміється на антикваріаті? Я нещодавно читав, що такі годинники можуть коштувати дуже пристойні гроші”.
На нього накинулася мати: “Сашко! Ти тільки про гроші й думаєш! Це ж пам’ять про діда!”
І тут згадала я. Колись давно я бачила, як дід ховав за годинником конверт з досить великою сумою грошей. Він тоді сказав, що це “на чорний день”. Чи забрав він їх потім? Я не знаю. І нікому про це ніколи не розповідала. А раптом… а раптом ті гроші досі там?
Суперечка розгорялася. Тітки згадували, хто як доглядав діда в останні роки його життя (згадували дуже вибірково, я б сказала), батько наполягав на своєму праві старшого сина, Сашко вже вголос розмірковував про можливий продаж годинника на аукціоні.
Раптом заговорила моя мовчазна досі бабуся, дідова вдова. Її голос був тихим, але в ньому відчувалася сталева нотка, яку я рідко чула.
“А знаєте що? Дід ніколи не любив, коли через речі сваряться. Він завжди казав: ‘Родина має бути разом, а не ділити шкуру невбитого ведмедя'”.
І тут я згадала ще одну історію. Кілька років тому, коли померла дідова сестра, виявилося, що вона заповіла йому старий сервіз. Дід тоді влаштував справжній скандал, бо вважав, що цей сервіз мала отримати його племінниця. Він кричав, що “родині потрібні не дрібниці, а взаєморозуміння”. Але сервіз усе одно забрав. І поставив у сервант, де він і досі стоїть, жодного разу не використаний.
Тим часом як гром з неба пролунав різкий голос тітки Олі, що змусив усіх підскочити:
“А ще – там лежали гроші! Дід тримав там гроші! І хтось із вас їх вкрав!“
Настала мертва тиша.
“Які гроші?” – здивовано вигукнув батько.
“Не прикидайся! Дід мені сам казав! Невеличка сума, казав, на чорний день. Для мене, якщо щось трапиться! Але зараз там нічого немає!” – майже істерично закричала тітка Оля, її обличчя стало багряним.
У кімнаті повисла напруга. Кожен подивився на кожного з підозрою. Я згадала свій спогад про той конверт. То була велика сума, а не “невеличка”. І чи був той конверт саме для тітки Олі? Дід начебто не виявляв до неї особливих почуттів.
“Я не брав ніяких грошей!” – твердо заявив батько.
“І я!” – підтримала його мати.
Сашко лише знизав плечима, на його обличчі промайнула дивна, ледь помітна посмішка.
Коли суперечка трохи затихла, я вийшла в вітальню і підійшла до годинника. Обережно відчинила кришку. І тут я зомліла. На самому маятнику, ледь помітна подряпина, свіжа. Така, ніби хтось намагався його зупинити, або… або щось зняти. Моє серце стиснулося. Невже хтось із них… хтось уже заліз у годинник? Що, невже шукав той самий конверт? Або, ще гірше, намагався пошкодити годинник, щоб той не дістався іншому?
Раптом заговорила моя мовчазна досі бабуся, дідова вдова, яка несподівано зайшла до кімнати. Її погляд був важким.
“Знаєш, Даринко, дід завжди казав, що найгірший гріх – це заздрість. Мабуть, він знав, про що говорив. Він також казав… казав, що справжня цінність не в речах, а в тому, що залишається після нас”.
Що залишається? Підозра і недовіра? Ця ганебна історія з нібито вкраденими грошима? Невже ця стара річ варта того, щоб ми паскудили одне одного?
Я дивлюся на потемнілий годинник і мені здається, що дід десь на тому світі зараз сміється з нас. Він бачив стільки поколінь нашої родини, стільки радостей і печалей. І ось тепер матеріальна дрібниця стала яблуком розбрату. Кожен дивиться на інших з підозрою, а тітка Оля вже, мабуть, усім сусідам встигла розповісти про “крадіжку” і “невдячних родичів”.
Я не знаю, що робити далі. Чи дізнаємося ми колись правду про ці гроші, чи це питання так і переслідуватиме нашу сім’ю? І чи є серед нас хоч одна людина, яка справді цінувала діда більше, ніж той клятий годинник? Або ж хтось таки справді вкрав ті гроші, а тепер просто вдає невинність і спостерігає, як ми сваримось?..