Щоп’ятниці, рівно о дев’ятій ранку, лунав дзвінок у двері. Я вже знала, хто це, ще до того, як подивитися у вічко. На порозі стояла моя мама з урочистим і водночас турботливим виразом обличчя. В руках вона тримала звичний паперовий конверт.
«Привіт, доню, — казала вона, проходячи до кухні. — Це Андрійкові на продукти. Купи йому найкращого сиру, свіжих фруктів, може, телятини на парові котлетки. Ти ж знаєш, дитячий організм росте, йому потрібні вітаміни».
Я щоразу ніяковіла, але приймала гроші. Після скорочення на роботі я ледве зводила кінці з кінцями. Моя тимчасова робота вдома за комп’ютером приносила копійки, і допомога матері була справжнім порятунком. П’ятирічний Андрійко не повинен був відчувати наших фінансових труднощів.
«Мамо, дякую. Ти нас так виручаєш. Мені навіть незручно», — казала я, ховаючи очі.
«Дурниці, — відмахувалася вона. — Хто ж йому допоможе, як не рідна бабуся? Я все життя працювала, можу собі дозволити побалувати єдиного онука. Головне, щоб він ріс здоровим і ні в чому не мав потреби».
Щоразу, купуючи в магазині хороший йогурт чи добірні яблука для сина, я подумки дякувала їй. Іноді вона просила чеки, мовляв, «просто цікаво, як зараз ціни підскочили». Мене це не турбувало — звичайна цікавість ощадливої пенсіонерки. Я була безмежно вдячна. Моя мама — моя фортеця.
Так тривало майже рік. Я потроху ставала на ноги, знайшла кількох постійних клієнтів, але від маминої щотижневої «допомоги онуку» все ще не відмовлялася. Це стало своєрідним ритуалом, символом її любові та сімейної єдності.
Але того дня все пішло не за планом.
Я мала завезти мамі ліки, які їй замовляла через інтернет. Зателефонувавши, я попередила, що буду за пів години. Але в аптеці не було черги, і я приїхала значно раніше. Двері в будинок були прочинені — мама часто провітрювала коридор. Я тихо зайшла, щоб зробити їй сюрприз.
З кімнати долинав її голос — вона розмовляла по телефону. Я зупинилася в коридорі, не бажаючи переривати розмову, і мимоволі стала її слухачкою.
«…Та кажу ж тобі, Людо, все під контролем, — весело щебетала мама у слухавку. — Та ні, вона думає, це я зі своєї пенсії останнє вигрібаю на її Андрійка. Така наївна, досі в казки вірить».
Про кого це вона? Про мене?
«Щоп’ятниці, як по годиннику, приношу їй гроші. А потім ще й чеки перевіряю! — вона засміялася. — Ігор так просив. Каже: “Галино Петрівно, я ж знаю свою Олену, вона на собі буде економити, аби дитині щось купити. А я хочу, щоб і вона нормально харчувалася”. От я і вигадала цю історію про продукти для онука. Він мені гроші переказує з запасом, щоб і їй перепало».
Ігор. Мій колишній чоловік. Той самий Ігор, який, за словами мами, поїхав на заробітки і забув про сина. Той самий, якому вона нібито «дзвонила сто разів, а він і слухавки не бере». Той самий, якого я зненавиділа за байдужість до власної дитини.
Кров відлила від мого обличчя. Я притулилася до стіни. Весь цей рік… Кожна котлетка, кожне яблуко… все це було від нього? А моя мама… свята, турботлива мама… просто грала роль?
«Так, він молодець, — продовжувала мама, і її голос потеплішав до тону, якого я ніколи не чула. — Дуже сина любить. Минулого тижня так радів, коли бачив його…»
Що? Бачив? Де він міг його бачити?
«…Я потихеньку приводжу Андрійка до парку по середах, нібито на прогулянку. А Ігор там “випадково” з’являється. Пограються годинку, поки Олена на роботі за комп’ютером сидить. Дитина ж батька знати повинна! Хлопчикові потрібен приклад. А що вона? Тільки налаштовує його проти батька. Доводиться ось так, по-партизанськи, влаштовувати їм зустрічі. Ігореві, звісно, важко. Він би хотів відкрито, але ж ти знаєш Олену. Вона ж із нього всі жили витягне, якщо дізнається, що в нього справи пішли вгору. А так — і дитина батька бачить, і гроші на місці, і Олена думає, що це я така золота бабуся. Усі задоволені. Особливо я, бо Ігор мені за організацію цих зустрічей окремо доплачує. Каже, за мої акторські здібності».
Конверт із ліками випав у мене з рук і глухо вдарився об підлогу. Розмова в кімнаті миттєво обірвалася. За мить на порозі з’явилася мама з телефоном у руці і зблідлим обличчям.
«Оленко? Доню… Ти що, все чула?..»
Я мовчки дивилася на неї, і в моїй голові билася лише одна думка… Вона не просто брала гроші у мого колишнього чоловіка, брешучи нам обом. Вона за моєю спиною водила мою дитину на таємні зустрічі з ним, ще й отримуючи за це платню. Весь цей рік я жила у світі, який вона ретельно збудувала для мене, світі, де вона була героїнею, а я — бідолашною жертвою, яку треба рятувати.
Обличчя мами за секунду змінило десяток виразів: від шоку до переляку, а потім до винуватої спроби посміхнутися.
«Оленко, ти не так усе зрозуміла… Я можу пояснити…»
«Пояснити? — мій голос звучав чужим, металевим. — Пояснити, як ти перетворила мого сина на спосіб заробітку? Як влаштовувала за моєю спиною цирк, де мене виставляла дурепою?»
«Це не так! — вигукнула вона, роблячи крок до мене. Я інстинктивно відступила. — Ігор сам запропонував! Він страждав, він хотів бачити сина! А ти б ніколи не дозволила! Ти така горда, така вперта!»
«Горда? — я гірко розсміялася. — Я була вдячною! Я, як дурепа, щотижня чекала на тебе, як на манну небесну! Я плакала від розчулення, яка в мене чудова, турботлива мама! А ти в цей час просто виконувала замовлення мого колишнього і отримувала за це зарплату!»
Кожне слово різало її, але ще більше — мене саму. Я бачила всю картину цілком: мої сльози вдячності, її «турботливі» поради купувати найкраще, її перевірки чеків — усе це було частиною вистави.
«Я робила це для Андрійка! — її голос затремтів, і в ньому з’явилися слізливі, маніпулятивні нотки. — Хлопчику потрібен батько! А Ігор змінився, він добре заробляє, він…»
«Він платить тобі, мамо! — обірвала я її. — Він платить тобі за те, щоб ти брехала мені і таємно водила до нього мою дитину. А скажи, Андрійко хоч знає, що цей “випадковий дядько” в парку — його тато? Чи це теж частина вашого геніального плану — розкрити карти, коли я буду достатньо приниженою?»
Мама замовкла. Її мовчання було гучнішим за будь-яку відповідь. Отже, мій син навіть не знав, з ким він грався. Його просто використовували як реквізит. Я розвернулася і, не піднімаючи з підлоги пакет з ліками, вийшла з квартири, грюкнувши дверима так, що задзвеніли шибки. Що тепер робити далі, й гадки не маю…