Вечір п’ятниці. Замість того, щоб розслабитись після напруженого робочого тижня з келихом вина та в обіймах коханого чоловіка, я вкотре слухаю його розмову з мамою. Вірніше, її монолог, сповнений докорів та звинувачень, який лунає з динаміка телефону на всю нашу свіжовідремонтовану кухню.
— Он собі який ремонт зробили, а мамі не можете. Якби не я, то й не було б у вас цієї квартири!
Все почалося п’ять років тому, коли ми з Андрієм вирішили одружитися.
Житлового питання як такого не стояло — ми обоє працювали, мали певні заощадження і планували взяти іпотеку. Але його мама, Валентина Петрівна, категорично заявила: «Ніяких кредитів! Ми з батьком допоможемо». І справді, допомогли. Вони продали свою двокімнатну квартиру в місті, а собі купили невеликий будиночок у передмісті. Різницю віддали нам на придбання нашої «двушки» в новобудові.
Здавалося б, варто бути вдячними до кінця життя. І ми були. Перші роки я буквально літала на крилах, намагаючись догодити другій мамі. Щотижневі візити з повними сумками продуктів, допомога на городі, нескінченні телефонні дзвінки з детальними звітами про наше життя. Андрій сміявся, що я спілкуюся з його мамою частіше, ніж він сам.
Але з часом я почала розуміти, що її «допомога» — це не подарунок, а безстроковий кредит з величезними відсотками у вигляді нашого почуття обов’язку. Кожен наш крок, кожна велика покупка супроводжувалась її мовчазним, а іноді й не дуже, осудом.
«Навіщо вам такий дорогий холодильник? Краще б мені вікна замінили». «Знову у відпустку на море? А я на городі спину гну».
Останньою краплею став наш ремонт. П’ять років ми жили в квартирі з голими стінами та мінімальним набором меблів. Відкладали кожну копійку, щоб нарешті створити затишне гніздечко, про яке мріяли. І ось, коли ми нарешті закінчили, коли наша квартира перетворилася на картинку з журналу про дизайн інтер’єрів, почалося справжнє пекло.
Валентина Петрівна приїхала «на оглядини» з таким виразом обличчя, ніби ми її обікрали. Вона ходила по кімнатах, проводячи пальцем по нових шпалерах, цокаючи язиком і кидаючи уїдливі коментарі.
— Скільки ж ви грошей вбухали в цю кухню? Мені б на ці гроші можна було всю хату перекрити.
— А ці ваші дивани… М’які, звісно, але ж непрактичні. У мене в селі й простіші, зате надійніші.
І коронна фраза, яку я чую тепер регулярно: «Якби не я, то й не було б у вас цієї квартири!».
Андрій намагається якось згладити ситуацію, пояснює мамі, що ми їй вдячні, але хочемо жити своїм життям. Проте його слова на неї не діють. Вона вважає, що має право втручатися, контролювати і вимагати. Адже вона «пожертвувала» заради нас своєю квартирою.
А я сиджу на нашій новій, стильній кухні, дивлюся на ідеально пофарбовані стіни і відчуваю себе злодійкою, яка вкрала у батьків чоловіка їх спокійну старість, комфорт, право на наш час, гроші та увагу. І цей невидимий борг, який вона повісила на наші плечі, здається, ніколи не зникне. Наша квартира перетворилася на постійне нагадування про те, що ми комусь щось винні. І я не знаю, як довго ще зможу витримувати цей тягар.