Сім’я сусідів слізно просила мене доглянути за їхньою безпомічною бабусею, поки вони будуть у відпустці. Я погодилася, але тепер шкодую, бо виявилося, що мене всі водили за ніс, і та бабуся також

Двері Коваленків я відчиняла рідко, але того вечора вони самі з’явилися на моєму порозі. Олена, сусідка з квартири навпроти, шморгала носом, а її чоловік, Сергій, з виразом вселенської скорботи на обличчі, тримав її за плечі.

— Ірочко, люба, ти наша остання надія, — заголосила Олена, витираючи неіснуючі сльози. — Нам терміново треба їхати. Путівки горять, ми так довго чекали на цю відпустку, ти ж знаєш, як ми втомилися…

— Але бабця Люба… — тихо додав Сергій. — Вона ж зовсім немічна. Сама й ложки не втримає. А в пансіонат її зараз не беруть, місць немає або дуже дорого. Ірочко, будь ласка, лише сім днів. Доглянь за нашою старенькою. Ми б ніколи не просили, якби не безвихідь.

Я знала бабцю Любу. Сива, згорблена жіночка, яка завжди сиділа біля вікна у кріслі-гойдалці, закутана в теплу кольорову хустку, навіть влітку. Вона майже не розмовляла, лише сумно кивала у відповідь на привітання. Серце моє стислося від жалю.

— Звісно, Олено. Не хвилюйтеся. Я приходитиму тричі на день, приготую, погодую, допоможу.

Коваленки розсипалися в подяках, так палко мене обіймали, ніби я врятувала їм життя. Наступного ранку вони поїхали, залишивши мені ключі та довгий список інструкцій: які каші варити, як підтримувати бабцю під час ходьби до вбиральні, коли давати пігулки.

Перші два дні були виснажливими. Бабця Люба була саме такою, як її описували: тиха, ледь чутно дякувала, тремтячими руками брала ложку, яку я їй подавала. Я мила, прибирала, варила супи й перетирала овочі. Мені було щиро шкода стареньку, залишену напризволяще, хоч і під моїм наглядом.

На третій день я відчула себе героїнею. Так, важко, ще й своїх турбот вдосталь, але ж я роблю добру справу. І може, мені гарно віддячать?..

Четвертий день поставив мене перед несподіваним відкриттям.

Я мала зайти до бабці Люби як завжди в обід, але у мене на той час був запланований прийом у зубного, тому вирішила забігти трохи раніше, щоб встигнути розігріти їй борщ. Підходячи до дверей Коваленків, я почула дивні звуки. Це геть було не схоже на тихе шарудіння чи стогін. То був енергійний, гучний голос і… музика?

Я тихенько вставила ключ і прочинила двері. Те, що я побачила у вітальні, змусило мене застигнути на порозі.

Бабця Люба, та сама немічна старенька, стояла посеред кімнати в спортивному костюмі й енергійно присідала під ритмічну музику з телевізора. Хустки й близько не було, а сиве волосся було зібране у бадьорий хвостик.

Але це було ще не все. Вона тримала біля вуха телефон і голосно, зовсім не старечим голосом, комусь звітувала:

— …Та кажу ж тобі, Валю, все чудово! Лєнка з Серьожкою на морі гріються, а я тут курорт влаштувала! Ця Ірка з навпроти — золото, а не дівка. Вчора такий борщ зварила — пальчики оближеш! І прибирає, і бігає за моїми забаганками. Я їй кажу: “Ой, щось спину ломить”, а вона вже з маззю летить. Актори погорілого театру, та й годі!

Вона розсміялася — дзвінко, зовсім не так, як сміються безпомічні люди.

— Ага, доня молодець, так її вмовила, сльозу пустила. Казала ж їй: треба іноді давати собі відпочинок від домашніх справ, а тут і кухарка, і прибиральниця в одному флаконі, ще й безкоштовно! Ні, вона не здогадується. Думає, я однією ногою вже на тому світі.

Маска впала. Я стояла, тримаючи в руках пакет з кефіром та бананами, які вона “так любить”, і відчувала, як мене охоплює крижана хвиля образи. Мене використали. Всі вони. Олена з її фальшивими сльозами, Сергій з його трагічним виглядом, і, головне, ця оскароносна акторка — бабця Люба.

Що ж це, вони найняли мене як безкоштовну обслугу? Просто зігравши на моїй доброті та співчутті? Чи все, що я зараз побачила й почула, мені привиділось?

Я розвернулась і вийшла за поріг у під’їзд, гучно грюкнувши дверима. А через кілька хвилин знову зайшла так, ніби нічого не бачила.

— Розігріти вам борщ, Любове Петрівно? — мій голос звучав неприродно рівно.

Бабця Люба підійшла ближче. Кволість зникла з її постави. Вона випросталася і подивилася на мене вже зовсім іншим поглядом — оцінюючим, трохи нахабним.

— Розігрій, люба. І сметани не пошкодуй.

Я мовчки пішла на кухню. До повернення Коваленків залишалося три дні. А може, вони і про тривалість поїздки мені збрехали? Я поставила каструлю на вогонь, слухаючи, як бабця Люба вимкнула музику і вмостилася у своє крісло-гойдалку, напевно, знову готуючись грати роль немічної старенької.

Вона по-любому знає, що я знаю. Я дивлюся на відблиски вогню з-під каструлі й не розумію, що робити далі. Влаштувати скандал? Мовчки продовжувати грати роль доброї самаритянки? І що я скажу Коваленкам, коли вони повернуться зі своїми засмаглими, відпочилими обличчями?

Бабця Люба тихо кахикнула з кімнати. Гра тривала, але правила змінилися. Як мені їх провчити?..