На річницю нашого весілля свекруха з сім’ями братів мого чоловіка приїхали до нас у гості. Ми з чоловіком Дмитром зустріли їх з усіма почестями: накрили святковий стіл, приготували спальні кімнати, винесли з гардеробу гостьові речі й рушники. Вони приїхають рідко — лише на великі свята — і завжди залишають після себе відчуття, ніби хтось перевернув у домі все догори дригом, але ти не можеш сказати нічого, бо це “рідня”.
— Дуже затишно у вас, — сказала свекруха. — Навіть заздрити починаю.
На наступний ранок я прокинулася вдосвіта, щоб приготувати сніданок. Коли заходила до спальні, щоб вбратися, помітила, що шафа відчинена. Спочатку не звернула уваги — подумала, що Дмитро шукав щось вночі. Але коли пішла на кухню, щоб поставити чайник, помітила, що на столику біля входу немає моєї маленької шкатулки з прикрасами. Там лежали сережки, які мені подарувала бабуся перед смертю — срібні, з маленькими сапфірами, єдине, що залишилося від неї.
Серце забилося швидше. Я побігла до спальні, відкрила шафу. Зникла моя улюблена шовкова блузка, яку носила лише на важливі події. Зникли також старі листівки з дитинства, які зберігала у коробці під ліжком — їх відсилали мені батьки, коли я навчалася в інтернаті. І, нарешті, я помітила, що з полиці в коридорі зникла фотокартка нашого весілля — та сама, де ми з Дмитром стоїмо біля вівтаря, а за нами сміються його батьки.
У роті пересохло. Я пішла до однієї з кімнат, де ночували гості. Двері були відчинені. На ліжку — розкидані подушки, на підлозі — шматок паперу. Я підібрала його. Це був лист, написаний рукою свекрухи: “Дякуємо за гостинність. Взяли те, що належить родині. Не хвилюйся, ми подбаємо.”
Руки затряслися. Я взяла телефон і набрала номер свекрухи. Вона відповіла після третього сигналу, голос веселий, ніби нічого не сталося.
— Доброго ранку, доню! Сніданок готуєш? Ми вже в дорозі, через годину будемо вдома.
— Мамо, — я намагалася не кричати, але голос дрожав, — де мої речі?
— Які речі? — вона зробила паузу, ніби здивована.
— Шкатулка з сережками бабусі. Моя блузка. Листівки. Фотокартка весілля. Все це зникло з дому сьогодні вранці.
На тому кінці слухавки запала тиша. Потім я почула, як вона видихнула, ніби з полегшенням.
— А, це… Ми подумали, що тобі не потрібно. Срібло — це сімейна реліквія, воно повинно бути у нас. Блузку взяла Жанна (невістка), вона сказала, що тобі вона не пасує. Листівки… Ну, вони старі, ми вирішили, що їх краще зберігати у нас. А фотокартку… — вона затримала дихання, — ми хотіли зробити копію, але забули сказати.
У горлі застряг ком. Я пригадала, як вчора ввечері свекруха розглядала мою шкатулку, коли я вийшла на кухню по чай. Як Жанна торкалася до моєї блузки, кажучи: “Така гарна, тобі, мабуть, важко носити?” Як мій чоловік сидів мовчки за столом, коли його матір говорила: “Ви так добре про себе дбаєте, а ми в злиднях.”
— Мамо, — я стиснула телефон, — це мої речі. Ви не мали права їх брати.
— Доню, не хвилюйся, — голос став холоднішим, — ми родина. У нас все спільне. Дмитро знає, він погоджувався.
Серце упало. Я обернулася. У дверях стояв Дмитро, вже вдягнений, обличчя бліде.
— Ти знав? — прошепотіла я.
Він опустив очі. — Вони сказали, що це для родини. Що тобі не потрібно…
— Для якої родини? — кричала я, але голос зламався. — Моя бабуся померла, коли я була маленькою, це єдине, що залишилося. Листівки… Вони писали мені, коли я була сама в інтернаті, бо мої батьки померли. Фотокартка… Це наше весілля, Дмитро, наше.
Він мовчав. На тому кінці слухавки свекруха сказала:
— Доню, не роби сцен. Ми приїдемо, поговоримо. У нас є новини: ми вирішили переїхати до вас на деякий час. У нас проблеми з будинком, треба ремонт. Дмитро дав добро.
Я подивилася на чоловіка. Він кивнув, уникаючи мого погляду.
— Ти дозволив їм взяти мої речі? — голос став тихим, безживним.
— Вони сказали, що це сімейне… — він замовк.
У вухах загуло. Я згадала, як вчора ввечері, коли ми з чоловіком лягали спати, він сказав: “Вони такі щасливі, що приїхали. Ти ж рада, правда?” Я кивнула, бо не хотіла сваритися. А тепер зрозуміла: вони приїхали не в гості. Вони приїхали, щоб забрати.
Сльози покотилися по щоках. Я кинула телефон на диван. Дмитро підійшов, хотів обійняти, але я відштовхнула його.
— Ти вибрав їх, а не мене.
Він не заперечив. У вікні за вулицею почав бризкати дощ, такий самий, як у той день, коли ми з Дмитром тільки одружилися, і я вірила, що родина — це ми. Тепер я зрозуміла: родина — це вони. А я — чужа.
На столі лежав лист свекрухи. Я взяла його, розірвала на шматки. Але навіть це не принесло мені полегшення. Бо зникли не лише речі, а ще й довіра, надія. I тепер я сиджу тут, дивлюся на розірвані шматки паперу, і відчуваю, як серце наповнюється розпачем.