Відколи мій Василь зібрав пожитки і подався до міста шукати кращої долі, а я лишилася сама з господарством, слово «розвідняк» прилипло до мене, наче реп’ях до собачого хвоста. У нашій Вербівці це майже як тавро. Ніби я не та сама Надія, що двадцять років пліч-о-пліч з усіма і на городі, і на святах, а якась прокаженна.
Але найбільше болю завдала кума Люба. Ми ж з нею пуд солі з’їли, дітей одна одній хрестили. Її Катрусю я на руках виносила з церкви. А тут — заручини у Катрі з Іваном, хлопцем заможним із сусідніх Сосняків. Гуляло пів села, музики гриміли до ранку. А мене не покликали.
Я дізналася про все від тітки Ганни біля сільмагу. Спершу не повірила. А потім зустріла Любу біля криниці. Та очі долу опустила, воду набирає, мовчить.
— Гарні заручини були, кажуть? — не витримала я.
Люба здригнулася, ледь відро не впустила.
— Ой, Надю, ти ж не гнівайся, — затараторила вона. — То не я, то молоді… І сваха Петрівна дуже наполягала. Каже, прикмета погана, коли на заручинах розлучена жінка гуляє. То ж на нещастя, на розбрат у новій сім’ї. Ти ж розумієш, я Катрусі тільки добра хочу.
Минуло три тижні. Весілля мало бути вже за кілька днів.
Я саме поралася біля квітника, коли рипнула хвіртка. На порозі стояла Люба. Очі червоні, руки трусяться.
— Надю! Рятуй, кумонько! Боже, яка ганьба на все село! — вона впала на лавку і заголосила. — Петрівна! Ця зміюка Петрівна! Підставила мене, обдурила, як останню дурепу! — схлипувала кума. — А я ж їй вірила, наче собі!
— Та що вона зробила?
— Вона ж нам золоті гори обіцяла! Казала, що в Івана і машина своя, і хату батьки йому нову поставили в Сосняках, і паї в оренді. А виявилося… Надю, у них боргів більше, ніж у мене картоплі на городі! Хата — недобудована руїна, машина — в кредиті, а паї давно закладені! Петрівна все брехала, щоб тільки Катрю мою заміж випхати, бо знала, що ми не бідні!
Вона знову заридала.
— Весілля в суботу, люди запрошені, столи замовлені! А Іван той — голодранець! Катря реве, каже, не піду за брехуна. Що ж мені робити, Надю? Ця сваха мене зганьбила!
Я дивилася на неї і мовчала. Бідкається вона. А як мене ганьбила перед усім селом, то нічого?
— Неприємно вийшло, Любо. Забобони тобі не допомогли.
— Та які там забобони! Це ж чистий обман! — вигукнула вона.
Я повільно підійшла ближче і тихо промовила:
— Знаєш, Любо, а я от думаю… Може, то й не Петрівна тебе найбільше підставила.
Кума підняла на мене здивовані очі.
— А хто ж?
— Цікава річ, — я сіла поруч. — Пам’ятаєш, ти казала, що розлучена жінка на заручинах — до біди?
— Ну… так казали старі люди, — невпевнено пробелькотіла Люба.
— Так-от, Любо, — я подивилася їй прямо в очі. — Може, це доля так обернулася? Може, це мені, розлученій, не можна було приходити на заручини, бо я б побачила цю брехню одразу? Може, якби я була там, Катря б не вийшла за цього шахрая?
Люба сиділа, мов громом прибита. Її обличчя зблідло, а погляд став порожнім. Вона дивилася кудись повз мене, наче намагаючись побачити те, чого вже не можна було змінити.
— Надю… — прошепотіла вона, і в її голосі не було вже ані істерики, ані звинувачень. — Що ж мені тепер робити? Як я подивлюся людям в очі? Як Катрі сказати, що її щастя — це химера, побудована на брехні й моїй дурості? Невже немає виходу? Невже все пропало? Моя дитина… моя дитина…
Я дивилася на неї і вперше за довгий час відчувала не образу, а лише гірку порожнечу. Чи могла я допомогти? Чи мала я сили пробачити? І чи справді забобони були винні, чи просто людська сліпота, жадібність і звичайна життєва несправедливість? На що ж ми перетворили своє життя, якщо навіть такі прості істини стають очевидними лише після того, як все зруйновано?