Ох, скільки ж ми з чоловіком мріяли про це. Про те, як наш син Сергій та невістка Оленка куплять собі новенький, блискучий автомобіль. Такий, як вони хотіли – сірий “Шкода Октавія”, з великим багажником, щоб можна було дітей возити на дачу, а нам – гостинці передавати.
Вони молоді, у них двоє дітей, і ми розуміли, що самим їм на автівку назбирати буде непросто. І вирішили: треба допомогти. Щоб не три роки їм збирати, а рік-півтора. Щоб вони швидше цю радість відчули.
З того часу, щомісяця, як тільки приходила пенсія, ми відкладали в конвертик гарну суму. Клали їх у шухляду в комоді, під стосом старої білизни, щоб ніхто не бачив. Називали той конвертик “надією”.
Коли Сергій з Оленкою приходили в гості, я завжди намагалася їх нагодувати ситніше, а мій чоловік Петро розповідав веселі історії з життя. А потім, коли вони йшли, Сергію передавали конвертик. Спочатку молоді соромилися, але ми наполягали. “Беріть-беріть, нам не треба, а вам на користь”. І ми були щасливі, бо відчували, що робимо щось добре, важливе. Відмовляли собі в новому светрі чи поїздці в санаторій, але це було не критично. Важливо, що мрія дітей ставала ближчою.
Минув майже рік. Конвертик “надія” ставав усе важчим. Ми вже подумки уявляли, як новенька автівка сяє
Аж ось, минулого тижня, я сиділа ввечері, гортала стрічку новин у фейсбуці. Дивлюся – а там наша сваха, Оленчина мама, Світлана. Вона в нас жінка, м’яко кажучи, помітна. Любить прикраси, модний одяг, салони краси. І ось, дивлюся, у неї на сторінці ціла купа фотографій.
“А ось і я, оновлена!” – підписано під одним знімком. Я глянула уважніше – і аж вклякла. На фото – Світлана, але зовсім інша. Не та, що я знала. Обличчя гладеньке, без жодної зморшки, ніби їй не 55, а 35. Ніс – акуратний, ніби в програмі обробили.
Я читаю коментарі під фотографіями, і підозрюю, що щось тут не те.
“Вау, Світлано, що за диво?”
“Крута ринопластика! І ліфтинг, напевно, да?”
“Сто відсотків! Видно, що дорога робота!”
“А це ж, мабуть, ціна, як у космос полетіти?” – питає хтось.
І тут бачу відповідь Світлани на цей коментар:
“Майже так! Але діти мене підтримали, сказали: “Мамо, твоє щастя – понад усе”. Моя донечка з чоловіком допомогли здійснити мою мрію! Я їм така вдячна!”
Моя голова запаморочилась. Я затамувала подих. “Діти… донечка з чоловіком…” Це ж Сергій і Оленка. Наші діти.
“Яка ще мрія?..” – ледве видавила з себе я пошепки.
Я кинулася до телефону, тремтячими руками набрала Сергія. Він одразу відповів, але голос у нього був якийсь знервований.
– Сергійку, це правда? Те, що я прочитала в інтернеті на сторінці свахи? – я ледь могла говорити.
– Мамо, ну… так вийшло… – почав він мляво.
– Що “вийшло”? Де гроші на машину? Де ваш перший внесок? – мій голос ставав усе гучнішим.
– Ну… Оленка каже, що у Світлани Петрівни була депресія… Вона так хотіла ці операції… А машина ще трохи почекає…
– Почекає?! – я ледь не кричала. – А наші гроші? Наші пенсійні! Ми собі відмовляли! Відривали від себе, щоб ви мрію здійснили! А ви що, на якусь… дурницю їх витратили?! На чужі зморшки?!
Сергій мовчав. Потім тихо, ніби з-під землі, сказав:
– Матусю, це ж теж її мама…
Я вимкнула телефон. Заплакала. Петро підійшов, обійняв мене, нічого не питаючи. Він усе зрозумів. Я розповіла йому, а він лише тяжко зітхнув.
– Я ж казав, Галино, – промовив він. – Завжди кажу, що треба собі жити. Не для дітей.
Я стояла посеред кухні, де ще вчора планувала, як скоро ми поїдемо на новій машині на дачу, і відчувала, що мене просто обдурили. Обдурили не тільки фінансово, а морально. Зламали нашу надію, наш маленький ритуал, наш “конвертик”.
Тепер ми з чоловіком просто відкладаємо на старість. Так, як він радить. Просто на старість. А конвертик, той самий, стоїть порожній. І замість радості від майбутньої покупки, у мене в душі – гіркий осад. І порожнеча.