У стінах старої панельки на Троєщині секрети довго не живуть. Чхнеш на першому поверсі — на дев’ятому побажають здоров’я. Ми з Максимом оселилися тут два роки тому, відразу після весілля, і я думала, що нарешті здобула свій острівець спокою, подалі від гіперопіки моєї свекрухи, Алли Борисівни. Як же я помилялася.
Алла Борисівна — жінка-контроль. Її син, мій Максим, мав бути ідеальним у всьому, а його дружина, тобто я, — відповідати високим стандартам. Вона дзвонила тричі на день: «Що готувала?», «Чи не запізно Максим ліг спати?», «Чому в тебе голос втомлений? Ти його не пиляєш?». Спочатку це дратувало, потім стало фоновим шумом.
Але останнім часом її інформованість набула лякаючих масштабів.
— Оленочко, — муркотіла вона в слухавку минулого вівторка, — я чула, ви з Максимом вчора трохи посперечалися через гроші. Не варто так нервувати, синочку треба відпочивати.
Я похолола. Ми справді говорили на підвищених тонах про кредит на нову пральну машину, але це було пізно ввечері, на кухні, пошепки. Звідки вона знає?
Тоді я почала звертати увагу на нашу сусідку з квартири навпроти, Тетяну Іванівну. Жінка років 55-ти, тиха, завжди в різнокольоровому халаті. Раніше ми обмінювалися лише сухим «добридень». А тепер вона ніби випадково виходила викидати сміття саме тоді, коли ми поверталися додому, або «забувала» ключі, стоячи біля ліфта, і розпитувала про наші плани на вихідні з неприродною зацікавленістю.
І ось згодом все стало на свої місця. Я поверталася від подруги близько 11 вечора. У під’їзді тиша, тільки ліфт гуде десь нагорі. Піднімаючись на наш четвертий поверх, я навмисно йшла дуже тихо. І побачила це.
Тетяна Іванівна, у своєму незмінному халаті, стояла біля наших броньованих дверей. Вона не просто стояла — вона притулилася правим вухом до металу, затамувавши подих. Її постать у тьмяному світлі коридорної лампочки виглядала як з фільму жахів.
Я підійшла ближче.
— Щось загубили, Тетяно Іванівно? — мій голос прозвучав неприродно дзвінко в тиші під’їзду.
Сусідка сіпнулася, наче її вдарило струмом. Вона різко випросталася, хапаючись за серце.
— Олено! Налякала! Я… я думала, у вас кіт нявчить. А у вас же немає кота… Ой, це, мабуть, з п’ятого поверху…
Брехня була настільки безпорадною, що мені стало майже смішно.
— Котів у нас немає. І ми з Максимом були тихі. Може, вам щось інше почулося?
Вона закліпала очима, її обличчя почервоніло. Не промовивши більше ні слова, Іванівна швидко шугнула у свою квартиру і клацнула замком. Я зайшла додому, тремтячи від люті. Максим дивився футбол.
— Ти не повіриш, що я щойно бачила, — почала я, скидаючи пальто.
Розповівши все чоловікові, я чекала на вибух емоцій. Максим насупився.
— Іванівна? Та не може бути. Навіщо їй це?
— Навіщо? А хто в нас знає деталі наших сварок? Хто знає, що ми купили новий телевізор ще до того, як його доставили? Твоя мама, Максиме! Вона її найняла. Це ж очевидно!
Максим довго мовчав. Він знав свою матір.
— Гаразд. Припустимо, ти права. Що робитимемо? Скандалити з мамою? Вона скаже, що це турбота. Сваритися з Іванівною? Вона все заперечуватиме.
Ми сиділи на кухні допізна, обговорюючи цю абсурдну ситуацію. Максим був явно розгублений.
— Потрібен інший підхід, — сказала я, коли Максим вже позіхав. — Щось таке, щоб вони самі перестали. Щось, що змусить їх передумати лізти у наше життя.
Наступного дня я почала діяти. Першим кроком було поширення дезінформації. Ми з Максимом вирішили «випадково» розмовляти голосно на кухні про речі, які мали б насторожити Аллу Борисівну, але були б не занадто серйозними, щоб викликати паніку, або навіть на грані маячні. Голосно обговорювали то переїзд до села, де Максим нібито збирався займатися фермерством, то отримання гранту на дослідження інопланетних цивілізацій, який вимагав «цілодобового спостереження за зоряним небом прямо з балкона».
Одного вечора я принесла додому велику порожню коробку від телевізора і залишила її в коридорі, щоб Тетяна Іванівна її побачила. Наступного дня ми з Максимом голосно обговорювали, як «важко було затягнути нову величезну плазму на стіну, яка тепер займає півкімнати і закриває вікно». Алла Борисівна дзвонила і дорікала Максиму, що він «купує непотрібну розкіш, замість того, щоб думати про майбутнє».
З кожним днем інформація, яку ми “зливали”, ставала все більш абсурдною. То ми “вирішили” перетворити одну з кімнат на домашню студію звукозапису для хіп-хоп музики, то потім “задумали” продати квартиру і вирушити у навколосвітню подорож на яхті, яку Максим збирався «побудувати в дворі».
Обличчя Тетяни Іванівни ставало все більш розгубленим щоразу, коли вона бачила нас у під’їзді. Вона перестала «випадково» викидати сміття. Її питання про наші плани на вихідні стали менш нав’язливими, а потім і зовсім зникли.
Кульмінація настала, коли ми «поділилися» ідеєю про те, що Максим хоче зробити татуювання на все тіло, зображуючи генеалогічне дерево родини, починаючи з прабабусь і прадідусів, а я «вирішила» пофарбувати волосся у фіолетовий колір і зробити пірсинг у бровах.
Того ж вечора зателефонувала Алла Борисівна. Її голос був на межі істерики.
— Оленочко! Максим! Що ви там вигадали?! Які татуювання? Які пірсинги? Ви що, з глузду з’їхали?! Це ж сором! Наша родина! Що про нас скажуть люди?!
— Алло Борисівно, але ж це наше життя, ми ж вільні робити, що хочемо. Це ж наше самовираження!..
З того дня дзвінки від Алли Борисівни стали рідшими. Вона все ще дзвонила, але вже не так часто і не з такими деталізованими питаннями. А Тетяна Іванівна? Вона знову стала тихою сусідкою в різнокольоровому халаті. Ми бачили її рідко, і вона завжди поспішала відвернутися.