Мій день народження останнім часом був тихим святом. Тридцять шість років — не той вік, коли хочеться галасливих вечірок. Я планувала провести його з книгою, чашкою чаю і, можливо, замовити піцу. Але родичі, як завжди, мали інші плани. Моя сестра Оксана з чоловіком Вадимом і їхнім п’ятирічним сином Максимом з’явилися на порозі о десятій ранку, з тортом у руках і широкими усмішками.
— З днем народження, Аню! — заспівала Оксана, обіймаючи мене так міцно, ніби ми не бачилися роки, хоча живемо в одному місті. — Ми принесли тобі найкращий подарунок!
Вадим підморгнув, а Максим, сором’язливо ховаючись за маминою спідницею, простягнув мені саморобну листівку з намальованим сонечком. Я розчулилася. Вони завжди були такими — галасливими, але щирими. Ми посиділи за столом, поїли торт, посміялися над старими сімейними анекдотами. Максим бігав по квартирі, граючись моїми подушками, а я думала, як приємно, що вони завітали.
Але коли вони почали збиратися, щось пішло не так.
— Слухай, Аню, — Оксана раптом стала серйозною, поправляючи сумку. — У нас з Вадимом сьогодні важлива справа. Ми думали, може, ти посидиш з Максимом? Це ж твій день народження, а він так тебе любить! Це буде як подарунок — провести час з племінником!
Я моргнула. “Посидіти” — це звучало невинно. Максим був милою дитиною, хоч і гіперактивною. Я іноді брала його на прогулянки, але на цілий день? У мій день народження?
— Ну… гаразд, — погодилася я, бо відмовити сестрі завжди було важко. Вона мала той погляд — суміш благання і впевненості, що я не підведу. — До котрої ви повернетеся?
— О, годині о шостій, максимум сьомій! — запевнив Вадим, швидко цілуючи мене в щоку. — Ти просто діамант, Аню! Ми тебе любимо!
Вони вибігли, а Максим залишився, дивлячись на мене великими очима. “Тітко Аню, пограємо в машинки?” — запитав він, і я зітхнула. День минув у вихорі: ми малювали, дивилися мультики, я варила йому макарони, бо він відмовився від моєї піци. До шостої я вже втомилася, але чекала дзвінка.
Дзвінка не було. О сьомій я набрала Оксану. “Абонент поза зоною досяжності”. Вадим — те саме. Я написала повідомлення: “Де ви? Максим вже хоче спати”. Нічого. Восьма, дев’ята… Максим заснув на моєму дивані, а я сиділа, дивлячись на телефон. “Подарунок…”, — подумала я з гіркотою.
Наступного ранку я прокинулася від того, що Максим тягав мене за руку: “Тітко, сніданок!” Телефон мовчав. Я набрала маму — нашу спільну маму, яка завжди знала все.
— О, Аню, привіт! — мама звучала безтурботно. — Як твій день народження? Оксана казала, що вони тобі подарували Максима на день. Мило, правда?
— Мамо, вони не забрали його! — вигукнула я. — Вчора ввечері зникли, телефони вимкнені. Що відбувається?
Мама замовкла на мить, а потім зітхнула:
— Ну, знаєш, у них зараз важкий період. Вадим втратив роботу, Оксана в депресії… Вони, мабуть, вирішили трохи відпочити. Ти ж розумієш, Аню, ти ж бездітна, у тебе часу повно. Посиди з ним тиждень-два, поки вони розберуться.
Тиждень-два? Я відчула, як підлога йде з-під ніг. Вони справді “подарували” мені чужу дитину — свого сина, мого племінника, — як тимчасовий вантаж, який я мала нести. Я не була готова до цього. Моя квартира — однокімнатна, робота дистанційна за комп’ютером, але з дитиною? Я не могла постійно готувати страви за його забаганками, не знала, як впоратися з його примхами. А Максим? Він уже запитував: “Коли мама прийде?”
Я намагалася додзвонитися до них цілий день. Зрештою, Оксана відповіла ввечері, голосом, ніби з іншого кінця світу:
— Аню, пробач, ми в селі у Вадимових батьків. Тут погано ловить. Посиди з Максимом ще трохи, гаразд? Ми через пару днів повернемося.
— Пару днів? — я ледь стримувала гнів. — Оксана, це нечесно! У мене своє життя, я не нянька!
— Ну, Аню, не злись. Ми тебе компенсуємо, обіцяю. — І вона відключилася.
Компенсувати? Я дивилася на Максима, який будував вежу з моїх книг, і відчувала суміш жалю й обурення. Він не винен. Але я? Я тепер мала годувати, розважати, вкладати спати цю дитину, бо мої родичі вирішили, що мій день народження — ідеальний привід для їхнього “відпочинку”. Я шукала варіанти: дзвонила іншим родичам, але всі розводили руками — “Ну, ти ж ближче живеш”, “Вони скоро повернуться”. Мама радила: “Потерпи, Аню, це ж для добра”.
Минув тиждень. Максим звик до мене, називав “тіткою-казкаркою”, бо я вигадувала історії на ніч. Але я втомилася. Моя робота страждала, квартира перетворилася на дитячий майданчик, а Оксана надсилала тільки смайлики в повідомленнях: “Ще трохи, сестричко!” Я стояла на роздоріжжі: чи влаштувати скандал, поїхати до них у село й повернути дитину силоміць? Чи чекати, сподіваючись, що вони одумаються? А якщо ні? Якщо це “трохи” розтягнеться на місяці?
Максим підбіг до мене, тримаючи малюнок: “Це для мами. Коли вона прийде?” Я обійняла його, не знаючи, що відповісти. Двері квартири були зачинені, телефон мовчав, а я сиділа, дивилась у вікно і гадала, чи закінчиться цей “подарунок” коли-небудь, чи тепер це моє нове життя — з чужою дитиною, яку я люблю, але не просила…