Місяць тому я з легким серцем відвезла свою десятирічну Лізу до християнського табору, що знаходиться десь глибоко в Карпатах. Реклама обіцяла чисте повітря, духовний розвиток, цікаві ігри та нових друзів. Ми з чоловіком вирішили, що Лізі це буде корисно. Адже останнім часом вона стала надто багато часу проводити з телефоном, а тут природа, дисципліна — що може бути краще? На сайті табору були фото усміхнених дітей, що грають у волейбол, співають під гітару біля багаття, слухають історії наставників. Жодної згадки про жорсткі обмеження чи інтенсивне релігійне навернення, лише «зміцнення моральних цінностей» та «розвиток особистості».
Перший тиждень минув спокійно. Ліза дзвонила, розповідала про нові пісні, які вони вивчали, про прогулянки лісом і про смачні обіди. Голос її був радісним, і я заспокоювалася, думаючи, що зробила правильний вибір. Проте, з кожним наступним дзвінком, тон її голосу мінявся. Вона стала говорити більш розмірено, ніби завченими фразами, і постійно повторювала, як сильно вона відчуває «присутність Бога» у цьому місці.
— Мамо, тут так чудово, — лунав голос Лізи, — ми щодня читаємо Біблію і співаємо. Мої наставники кажуть, що я маю особливий дар до молитви.
— Це чудово, сонечко, але ти ж не забуваєш про наші вечірні казки? – намагалася я повернути її до звичних тем.
— Казки? – Ліза на мить замовкла. — Тут ми слухаємо ще цікавіші історії, мамо. Про святих і про те, як потрібно жити, щоб потрапити в Царство Небесне.
Минуло три тижні. Я вже почала сумувати за її сміхом, за нашими вечірніми читаннями. Вирішила, що пора її забирати. Але коли я зателефонувала до табору, мені повідомили, що забрати Лізу одразу я не зможу.
— Пані Олено, — спокійний голос адміністраторки, яка представилася сестрою Марфою, — ви ж розумієте, що духовний процес краще не переривати? У нас є розклад, і діти відвідують дуже важливі заняття.
— Але ж я хочу забрати свою доньку! Вона перебуває там вже три тижні, а ми домовились максимум про місяць!
— Так, але Ліза досягла таких успіхів! Вона стала такою старанною і відкритою. Вона сама бажає залишитися.
— Це неможливо! Вона дитина! Вона не може приймати такі рішення!
— Господь сам обирає Своїх дітей, пані Олено. Ми лише допомагаємо їм знайти свій шлях.
Я наполягла на розмові з Лізою. Те, що я почула, вразило мене. Моя Ліза, моя жвава, допитлива дівчинка, спокійним, майже відчуженим голосом заявила:
— Мамо, тато, я хочу тут залишитися жити. Тут мій справжній дім. Ви можете приїжджати до мене в гості.
— Лізонько, що ти таке кажеш? Ми ж сумуємо за тобою! У тебе вдома є твоя кімната, твої іграшки, твої книжки…
— Тут краще, мамо. Тут я ближче до Бога. Мені не потрібні іграшки. Це все праздні речі, які відволікають від істинного шляху.
У слухавці мені здалося, що хтось підказує їй слова, ледь чутним шепотом.
— Лізо, ми зараз приїдемо за тобою!
Моє серце стиснулося. Що вони зробили з моєю дитиною? Що це за «християнський» табір, який відвертає дітей від батьків? Ми не були аж настільки релігійними, але ходили в церкву, завжди вчили Лізу добру, любові та повазі до ближнього. А тепер вона говорить про те, що її місце не з нами.
Ми з чоловіком негайно виїхали до табору. Дорога здавалася нескінченною.
Я уявляла, як ми увірвемося туди, заберемо нашу Лізу і ніколи більше не відпустимо її від себе. Але дійсність виявилася набагато складнішою. Табір знаходився у віддаленій місцевості, обгороджений високим парканом. Нам довго не відчиняли, а коли відчинили, то зустріли нас люди з кам’яними обличчями.
— Чого бажаєте? – суворо запитав чоловік у рясі, який представився отцем Онуфрієм.
— Ми за донькою приїхали, за Лізою! – ледве стримуючи сльози, промовила я.
— Ваша донька зараз проходить важливу службу. Треба почекати.
— Яка служба? Сьогодні середа! Ми її батьки, ми хочемо її бачити!
— Ми не відмовляємо вам у зустрічі, — голос отця Онуфрія був спокійним, але непохитним. — Але наразі це небажано. Сьогодні день посту та молитви, і Ліза активно бере в ньому участь. Будь-яке втручання може нашкодити її духовному здоров’ю.
Нам не дозволили одразу побачитися з Лізою. Натомість, запропонували “духовну бесіду”, під час якої намагалися переконати нас у “правильності” їхнього шляху та “оманливості” світського життя. Вони говорили про “Божу волю” і про те, що Ліза сама зробила свій вибір.
— Ваша донька знайшла тут істинне призначення, — переконував отець, — навіщо її від цього відривати? Хіба ви не бажаєте їй спасіння душі?
— Але ж вона дитина! Їй потрібна сім’я, школа, друзі! – намагався пояснити чоловік.
— У неї тут все є. Світські друзі розбещують, школа вчить гріховних наук, а сім’я… Якщо сім’я не веде до Господа, то вона є перешкодою.
— Що це ви таке кажете? Ми її любимо!
— Любов без віри — ніщо, пані.
Коли ж ми нарешті побачили Лізу, вона була спокійною, майже байдужою. Вона обійняла нас, але в її очах не було тієї колишньої іскорки.
— Привіт, мамо, тато, — сказала вона, — ви приїхали в гості?
— Лізонько, ми приїхали тебе забрати! Додому!
— Але ж я хочу тут залишитися, — спокійно відповіла вона, дивлячись мені прямо в очі. — Тут так добре. Я тут потрібна.
Я почуваюся безпорадною. Усі мої спроби поговорити з адміністрацією табору чи з Лізою не дають результату. Вони твердять про її «вільний вибір», а моя донька, здається, перебуває під сильним впливом. У таку халепу я ще не встрявала. Я не знаю, що робити, куди звертатися. Моя дитина там, і вона не хоче повертатися додому. І я боюся, що з кожним днем вона віддаляється від нас ще більше.