Хата на краю села, яку ми купили торік, стояла пустою років зо п’ять. Тож коли в сусідній, такій самій занедбаній, оселилася нова власниця, ми щиро зраділи. Нарешті буде з ким словом перекинутись, окрім баби Одарки, що жила через три двори і чула лише те, що хотіла.
Нову сусідку звали пані Галина. Жінка років шістдесяти, охайна, тиха, з втомленими, але добрими очима. Вона одразу взялася до роботи: побілила хату, розбила під вікнами квітник, пофарбувала паркан у веселий блакитний колір. Наш двір межував з її, розділений лише старенькою сіткою, тож ми бачили кожну її дію.
І майже щодня пані Галина приходила в гості. Не з порожніми руками, звісно.
— Оксанко, я тут пиріжків з яблуками напекла, вашим розбишакам точно сподобається, — казала вона, простягаючи ще гарячу тарілку.
Мої діти, п’ятирічна Оленка та семирічний Тарасик, обожнювали її. Пані Галина, здавалося, знала всі їхні улюблені ласощі: то принесе домашніх льодяників на паличці, то спече печиво у формі звірят, то зварить густий, солодкий кисіль.
— Яка ж у нас сусідка золота, — казав вечорами мій чоловік. — І дітям радість, і тобі менше мороки з солодким.
Я погоджувалась. Пані Галина була справжньою знахідкою. Самотня, без дітей та онуків, вона всю свою нерозтрачену турботу, здавалось, віддавала нашим малим. Вона слухала їхні нескінченні історії, вчила Оленку плести віночки, а з Тарасиком запускала паперові літаки. Здавалося, ніби в наших дітей з’явилася ще одна любляча бабуся.
Перший дивний дзвіночок пролунав десь за місяць
Пані Галина принесла Оленці сукню. Гарну, нову, але якусь дивну — з пишними рюшами та атласними стрічками, зовсім не в стилі моєї невгамовної доньки.
— Ой, дякуємо, пані Галино, але навіщо такі витрати? — знітилась я.
— Та що ви, Оксанко! Моїй Настусі таке б дуже личило, — лагідно відповіла вона.
Я тоді не надала значення цьому «Настусі». Подумала, може, так колись звали її племінницю чи похресницю.
Але потім стало дивніше. Вона почала називати моїх дітей чужими іменами все частіше.
— Івасику, не бігай так швидко, спіткнешся, — гукала вона до мого Тараса.
— Настусю, ходи-но я тобі кіску заплету, — зверталася вона до Оленки.
Діти спочатку виправляли її, а потім звикли й перестали звертати увагу. А мені ставало все більш ніяково. Якось я обережно сказала:
— Пані Галино, ви, мабуть, забули, моїх дітей звати Тарас і Оленка.
Вона на мить ніби розгубилася, її погляд став скляним, а потім вона знову лагідно посміхнулась:
— Ой, стара голова, все плутаю. Звісно, Тарасик і Оленка.
Але за п’ять хвилин знову називала їх Івасиком та Настусею.
Апогеєм стала ситуація, коли я зайшла до неї позичити солі. Двері були прочинені, і я побачила, як пані Галина сидить за столом і показує моїм дітям старий фотоальбом.
— Ось дивіться, це ми з дідусем веземо вас на море. Пам’ятаєш, Івасику, як ти тоді медузу зловив? А ти, Настусю, як боялася у воду заходити?
Мої діти, роззявивши роти від цікавості та солодкого печива, кивали головами. А у мене всередині все похололо. Це вже не було схоже на просту забудькуватість. Це було щось інше, моторошне у своїй побутовій простоті.
Розгадка прийшла звідки не чекали — від листоноші
Тітка Марія знала в цьому селі всіх і вся. Якось, розплачуючись за комуналку, я поскаржилась їй на дивну поведінку сусідки. Обличчя тітки Марії враз стало сумним.
— Ох, дитино, — зітхнула вона. — Це в неї горе таке. Вона ж сюди переїхала з іншої області, щоб від спогадів утекти. Десять років тому її єдина донька з чоловіком та двома дітьми — Івасиком і Настусею — потрапили в аварію на машині. Нікого не врятували. Галина тоді ледь з глузду не з’їхала. Лікувалася довго. Мабуть, побачила твоїх малих, таких самих за віком, от і… ввімкнулося в голові щось. Вона не зі зла, Оксанко. Вона просто живе у своєму світі, де її онуки досі живі.
Мене наче крижаною водою облили. Це не було злочином. Все було страшніше — безмежне людське горе, яке набуло такої дивакуватої форми. Її наміри не були злими: вона не хотіла вкрасти чи скривдити наших дітей. Вона їх просто замінила привидами зі свого минулого. Пригощала ласощами, дарувала подарунки, оточувала турботою не Оленку й Тараса, а Настусю та Івасика, намагаючись оживити їх у моїх дітях.
Ми з Андрієм того вечора довго сиділи на кухні. Радість від привітної сусідки змінилася на суміш жалю та тривоги. Ми розуміли її трагедію, але не знали, як вчинити, щоб вона не вплинула на дітей негативно.
Що їй сказати? Відстояти добробут своєї сім’ї й попросити більше не приходити? Але ж ми живемо через паркан, і все одно будемо бачити одне одного щодня. Або залишити поки все як є, а дітям сказати, щоб вони не звертали увагу, а правду повідомимо їм, коли підростуть?
Поки ми шукаємо рішення, наша «золота» сусідка нікуди не подінеться. Але та приємна ілюзія люблячої бабусі вже розвіялася, залишивши по собі гіркий присмак чужого нездоланного горя. І тепер, дивлячись на її самотню постать у квітнику, я думаю тільки про те, які моторошні історії іноді ховаються за найщирішою усмішкою…