«Мамо, чому бабуся досі тут сидить?» — прошепотів 8-річний Сашко, але так, що я чула кожне слово. Моє серце стиснулось.
«Вона нам заважає!» — додав Матвійко, і це вже був удар під дих. Прямолінійний, дитячий, нещадний. Я сиділа в кріслі, намагаючись зосередитися на книзі, але літери розпливалися перед очима. Їхні голоси, їхні ігри, їхній сміх – усе це останнім часом стало для мене не музикою, а дратівливим шумом. Мої внуки. Мої улюблені внуки, яких я так чекала.
Я приїхала до доньки в Київ майже рік тому. Після смерті чоловіка моя маленька хатинка в Згурівці здавалася занадто великою й порожньою. Аня запропонувала переїхати до них. Мовляв, допоможу з дітьми, та й мені не так самотньо буде. Я погодилася, з радістю передчуваючи гамір, сміх і тепло великої родини. Але реальність виявилася інакшою.
Моя кімната стала прохідним двором. Іграшки були скрізь: під ліжком, на столі, навіть у моїх капцях. Я постійно наштовхувалася на розкидані конструктори, лего, машинки. Їхні ігри тривали допізна, а вранці починалися з першими променями сонця. Я перестала спати. Готувала, прибирала, прала, але все одно відчувала себе зайвою, об’єктом роздратування.
«Мамо, може, тобі потрібен відпочинок?» — Ганна намагалася бути делікатною, але її очі говорили про втому, схожу на мою. Вона любила своїх дітей, звісно, але й вона, мабуть, хотіла мати хоч трохи власного простору, власного життя. Моє тривале перебування тут, схоже, лише додало їй клопоту.
Того вечора, почувши розмову хлопчиків, я все зрозуміла. Я була перешкодою. Не допомогою, не опорою, а саме перешкодою. Дитяча щирість — найжорстокіша.
Наступного дня я зібрала речі. Невелику валізу, в яку вмістилося моє скромне життя. Аня була здивована, але в її очах я побачила полегшення. Вона намагалася відмовляти, але її слова звучали непереконливо.
«Мамо, але чому? Що трапилось?» — запитувала вона, тримаючи в руках чашку з окропом.
«Я просто… мені потрібно додому», — промовила я, дивлячись на свої тремтячі руки. — «Мені здається, що я заважаю вам».
Вона зітхнула. «Ну, якщо ти так вирішила… Але ж ти завжди можеш повернутися, так?»
Я кивнула, хоча знала, що не повернуся. Принаймні не так, як в перший раз.
Потяг до мого рідного міста здавався нескінченним. Кожен стукіт коліс ніби відбивав у моїй голові слова Сашка і Матвійка. “Заважає”, “зайва”…
Одного вечора, вже вдома, мені зателефонувала Ганна. Її голос був напруженим.
«Мамо, Сашко захворів. Температура висока, кашель…»
Моє серце стиснулось. «Може, я приїду? Візьму квиток?..»
«Ні!» — різко перебила вона. — «Ти нам все перепсувала! Поїхала зненацька, і тепер мені немає кому допомогти! Ти залишила мене саму з хворими дітьми! Як ти могла!»
Я тримала слухавку, і слова застрягли в горлі. Я все «перепсувала»? Перепсувала тому, що поїхала, бо відчувала, що заважаю? Винна в тому, що намагалася зберегти їхній спокій, їхнє життя без моєї присутності?
Я повільно опустила слухавку. Заважала в квартирі дітям… Поїхала геть, так ще й виявилась винуватою. І тепер я тут сама. З цією порожнечею, яка забирає останні крихти надії. Донька не дзвонить уже тиждень. Образилась. Поки що зрозуміти матір — поза її силами. Хоча… У неї теж ростуть діти.